Cпецпроекти

Історії переможців: Катерина Бабкіна – письменниця


30

«Письменниця? Як круто! Ну а де ти працюєш в робочий час?» — досі запитують Катю Бабкіну. А вона (успішна, красива, впевнена) втомлюється відповідати, що от саме письменницею і працює. (Катя — українська поетеса, письменниця і сценаристка, авторка 11 книжок, її проза перекладена 9 мовами).

Для мене Катя Бабкіна — надлюдина. Тому що змогла виконати свою дитячу мрію (і мою!): Бути Письменницею. Людиною, для якої письменництво — професія, і, виявляється, цим можна заробляти на нормальне життя. Я знаю Катю багато років (і не пам’ятаю, де межа між онлайн- та офлайн- знайомством) і після цього інтерв’ю багато думала про те, в чому секрет такої впевненості, дисципліни і власне _успіху_? Коли сприймаєш все в житті як джерело натхнення і сюжетів, то твоя робота-письменство вже зовсім ніяка не робота, а захоплива пригода й імерсивний театр. Життя — як казка (с).

Сьогодні Катя — моя героїня #winners і розповідає суперісторії про перемоги без надриву, страхи з «Чорного дзеркала», про сором і любов до себе.

Про дитинство

Я виросла в Івано-Франківську, в російськомовній радянській сім’ї, приїхала в Київ вчитися у 17 років. Вступила на міжнародну журналістику, з 1-го курсу працювала, ми були дуже бідні. Я приїхала з мамою, вона знайшла тут роботу, тому що вона зовсім не мала жодних грошей, навіть дати мені на перший внесок у гуртожиток. Ми зняли кімнату на Харківському масиві, ніколи цього не забуду. І так ми жили перший рік: я вчилася, мама працювала, вона в мене вчителька в школі. А потім я знайшла роботу, і все почало ставати краще й краще.

Мені пощастило з тим, що завдяки якомусь містичному збігу обставин я досить швидко, ще до 30 років, навчилася орієнтуватися в житті тільки на те, що хочу я. Як і більшість людей, я прийшла до цього через те, чого я точно не хочу.

Я почала з того, що я зрозуміла, що не хочу працювати заради грошей виключно.
Можливості такі були, і ось ця дитяча і юнацька бідність підштовхувала мене швидше заробити. Штука баксів зарплата, дві штуки баксів зарплата, нема зарплати, працюю на себе, заробляю ще більше. А потім я зрозуміла, що це мені неблизьке, не подобається насамперед цим керуватися. Що я хочу робити? Писати. Що мені ще приємно робити? Вчити.

Також я зрозуміла, що не хочу компромісних взаємин. Зрозуміла, що мені не подобається концепція «працювати» – над стосунками, над собою, над тілом. Саме як підхід. Подобається підхід «розвивати», «вчитися співіснувати», подобається підхід «приймати». Потім — що не хочу безвідповідальних вчинків «тому що так прийнято». Дозволила собі думати стратегічно й далеко, і ставити саме себе в центрі того, що відбувається, а не когось іншого.

Я думаю, що опосередковано цьому посприяло життя в іншому суспільстві, я тільки зараз це зрозуміла. В 25-27 років я по півроку проводила закордоном – раз у Кракові і двічі в Берліні, трошки жила в Латвії і загалом майже весь час подорожувала. Тобто перебувала в набагато більш адекватних і толерантних суспільствах.

Про любов до себе

Я колись мала такий цікавий момент: нам було років по 24, я купила свою першу квартиру, зробила там ремонт, як сама хотіла та вміла. Почала там жити, я мала подругу-француженку, не якусь аристократку, а звичайну дівчинку з робітничої сім’ї з передмістя Парижа. Вона працювала у Французькому посольстві, і якось ми домовилися з нею повечеряти, а потім разом поїхати на вечірку. І за вечерею вона (чи офіціант) перевернула на себе страву. Я їй говорю так: «Давай ми поїдемо разом до мене додому, ти вибереш щось з мого одягу, переодягнешся, а я залишу машину й поїдемо на таксі. Вб’ємо двох зайців – ти будеш у чистому одязі, а я зможу випити на вечірці». 

Ми приїжджаємо до мене додому, шафа-купе, велике дзеркало на повний зріст, я прямо пишаюся цією своєю квартирою і ремонтом, а вона міряє мій одяг і серед іншого каже: «А в тебе тут таке світло, щоб зранку на себе подивитися у цьому світлі, зненавидіти себе і щоб увесь день пішов не так». У цей момент я зрозуміла, що це справді суперважливо: як на тебе світить світло, коли ти стоїш перед дзеркалом зранку. І вона про це знає, а я – ні. Мені ніколи раніше не спадало таке на думку. Тому можливо я і подумала зараз, що тривале перебування в іншому суспільстві, життя серед людей, які знають такі речі і вміють так про себе думати змінило мене тоді.

Про роботу письменниці

Мені дуже пощастило: я рано зрозуміла, що хочу робити, що буде моїм фахом. Це мене дуже наповнює, дуже структурує. Я знала змалечку, що хочу бути письменницею. В 12-13 я відкрила для себе той факт, що цим можна заробляти гроші попри суспільний стереотип, що всі письменники були нещасні, покинуті одинокі алкоголіки і померли в злиднях, а відомими стали після смерті. Я думала, що я приблизно в 40 років зможу жити лише з літератури, а виявилось, що це сталося значно швидше, раніше й простіше. 

Робота письменниці — це не лише сидіти за лептопом і натискати кнопочки.
Це і спілкування з людьми, і вміння зрозуміти свої угоди та права або знайти юриста, який це зробить. І розуміння ринку, і розуміння бажань читача, і розуміння комунікацій, і суспільних процесів, і трендів, і дослідження, і пошук інформації, і необхідність бути публічною особою, адвокатом своїх поглядів та позицій моєї аудиторії тощо.

Треба реалістично дивитися на речі: можна не мати плану або змінювати його — мій план часто змінюється. Мати залізобетонний план, від якого ти не вмієш відступити, коли міняється ринок, міняються обставини, коли міняється суспільний запит, це до сраки – від нього немає користі. План має бути гнучкий, ти маєш чути середовище в будь-якій діяльності, а надто — якщо ти письменниця. Важливо дивитися навколо відкритими очима, критично осмислювати все, що ти бачиш. Не просто бачити, а усвідомлювати, розуміти і багато працювати. Це загалом готовий рецепт «как преуспеть в чем угодно».

Я не роблю речей, які мені не подобаються. Я не маю компромісних робіт.

Про натхнення

Існує стереотип, що натхнення – це якась стороння сила, яка сама на тебе находить або ні. Наш мозок користується тим, що він знає стан, коли немає натхнення: тому він легко може виправдати цим небажання, демотивацію, незнання, як досягти певного результату, невміння пошуку шляхів того, що ми до кінця не знаємо, як втілити. Мозок просто хоче зекономити енергію. Взагалі мозок — це орган, покликаний контролювати розподіл енергії, він нам для того, щоб в організм завжди мав сили втекти від шаблезубого тигра, розмножитися і відгризти кусок мамонта, а не для того, для чого ми всі думаємо. 

Натхнення — це певний збіг наших реакцій, який викликає стан ресурсу. Натхнення буває не тільки у творчих людей. Є ресурс, який у нас може з’являтися, і з ресурсом можна швидше, ефективніше, краще прибирати в хаті, копати город, кодити, працювати з дітьми, спілкуватися, будь-що робити. Ми всі це знаємо:є дні, коли нам все вдається швидко, легко і класно, а є дні, коли ті самі речі, цілком знані нам, звиклі і любимі, ми робимо через жопу і все валиться з рук.

Натхнення чи стан ресурсу – це результат різних фізичних та психологічних впливів на нас, наша реакція на них; збіг факторів, які дають нам правильний поштовх.

Я маю прекрасне хобі, яке з часом планую перетворити на фах, – я досліджую натхнення і стан ресурсу. Дуже багато про це слухаю і читаю. Загалом виокремлюють 9 факторів, які стимулюють наше натхнення: 

  • відчуття психологічної безпеки – знання, що нас не защемлять, не загноблять і підтримають в тому, що ми зробимо, і що, якщо ми помилимось, не буде біди;
  • відсутність виразного фізичного дискомфорту;
  • новизна діяльності і цікавість її для нас;
  • правильне чергування діяльності;
  • наявність правильних ресурсів чи інструментів для діяльності;
  • вдалий для нас, для нашої психіки та фізіології, графік діяльності;
  • наявність когнітивного дисонансу і внутрішнього дискомфорту, якоїсь незадоволеної потреби;
  • ну і сублімація.

Це фактори, які включають нас. Чим більше їх одночасно працює, тим якісніший стан ресурсу. Це те, що запускає всі наші системи одночасно в тому напрямку, щоб ми швидко, із задоволенням, ефективно і з орієнтиром на нові шляхи для потрібного результату все робили. 

Є спосіб сидіти і чекати, коли відбудеться збіг максимальної кількості цих факторів – «снизойдёт» або «не снизойдёт». Ці фактори можуть збігатися раз на рік, два рази на рік або ніколи. А можна бути уважним до себе, до свого оточення, до світу навколо і скласти для себе певне розуміння, що є для нас ці фактори, що вони означають конкретно в нашому житті і як проявляються, які з них справді конкретно про нас і… влаштовувати собі натхнення чи ресурс, коли потрібно.

Єдиний і головний інструмент кожного з нас — ми самі. Базовий рівень, точка нуль — це взяти на себе відповідальність за все, що з нами відбувається.
Тільки відповідальність не означає «я у всьому винна», відповідальність означає «я все можу».

Радянська імперія стояла на тому, що дуже великі маси людей трималися в пригніченому стані та під контролем. І саме тому їм показували приклад перекладання відповідальності: це була загальна релігія – «перекладання відповідальності»… Адже для того, щоб здобути ресурс на зміни, спочатку треба взяти на себе відповідальність, а людей натхненних, в ресурсі і конструктиві – не загнобиш. 

Про книжки 

Книжка пишеться від 1 до 3 тижнів, але перед тим ходити і збирати матеріали можна рік. Це не те щоб дуже складна робота – просто ходиш і весь час думаєш про це, комбінуєш, уявляєш. А потім сідаєш і просто натискаєш кнопочки. Тиждень організованої роботи, а якщо потрібно поєднати ще з чимось, то три тижні. 

Найулюбленіша власна книжка – це завжди та, яку пишу зараз. У мене так завжди.

Я зараз намагаюся працювати над двома книжками, це дуже складно, я думаю, що я їх розведу в часі врешті-решт. Є люди, які можуть писати дві книжки одночасно, я можу тільки читати дві книжки одночасно, при чому навіть дві художні, але вони мають бути різні за настроєм дуже. Не знаю, чим мені ця суперсила допомагає.

Про страхи

Я боюся павуків, просто гиджуся їх. Напевно, як всі люди, я боюся смерті, хоча я не можу сказати, що я гостро це усвідомлюю. 

Нещодавно Катя Тейлор написала історію про те, що вона включила petcube своєму собаці й пішла з дому, а потім прийшла, забула, що в неї включений petcube і відкритий мережевий доступ для інших людей, які можуть дивитися за її псом. Прийшла, роздягнулася до трусів, сіла вечеряти, включила щось на телефоні. І, прочитавши цей пост, я подумала, що я боюся втручання сторонніх людей в найприватніше моє життя. Боюся, що хтось невідомий для мене побачить те, що я роблю наодинці із собою. Я почала згадувати, що я роблю, коли приходжу додому. І раптом я уявила собі, що хтось за цим дивиться, хтось незнайомий мені та невідомий. Ось таких речей я боюся. Я вже не боюся втрати якихось персональних даних – номерів паспортів, номерів кредиток, номера телефону. Я вже не вважаю ці дані приватними, не в сучасному світі. Я свідома того, що вони і так вже є у багатьох місцях. Як людина, яка не раз губила паспорт і український, і закордонний, я мрію про такий чіп під шкірою, який можна загубити вже тільки разом з рукою. Тим страшніша для мене гіпотетична втрата того останнього форпосту приватності. 

Про сором 

Як зараз пам’ятаю цю історію, я була в Клаґенфурті, там дають Ingeborg Bachmann Prize — це дуже престижна літературна премія. Не мені її давали, але туди запрошують і письменників, які до цієї премії ще не доросли. 

Я, отже, їду туди виступати зі своїми текстами як молода перспективна авторка, мер влаштовує прийом прямо в ратуші для дуже важливих гостей. Стоїть довгий такий стіл, за ним сидить десь людей 25, всіх розсаджують, у всіх таблички – все як в кіно. Я сиджу між якимось стареньким хормейстером і не менш стареньким викладачем Віденського університету. Ми з ними мило говоримо англійською мовою. Їсти хочеться страшенно. Нам подали якусь легеньку закуску, налили вина. Всі вже з’їли цю закуску, сидять і говорять – супервимушена світська бесіда, тому що жерти вже хочеться немилосердно. 

Ходять 5 офіціантів, вони доливають всім вина, а їсти не несуть. Ми сидимо так вже годину, напевно, всі вже помирають від голоду. У мене порожня тарілка, я доїла закуску, на тарілці лежать прибори, я з останніх сил вже веду ту світську бесіду. І в якийсь момент до мене обережно так, дуже непомітно нахиляється старенький хормейстер і говорить мені, показуючи пальцями позиції приборів: «This means please wait. This means I’m done». Я перекладаю прибори на своїй тарілці з please wait на I’m done, і в цей момент у всіх прибирають тарілки і подають їжу. Всі чекали на Катю з Києва, яка не знає, як правильно скласти виделку з ножем. 

Про перемоги

Я перестала старатися перемагати. Мені, як і багатьом дітям 90-х, вихованих радянськими батьками, сформованими складним середовищем, було важливо весь час перемагати – перемагати обставини, перемагати себе, здобувати нові вершини. Зараз мені дуже комфортно не орієнтуватися на перемоги, адже для цього потрібно боротися або змагатися, і врешті перемога – це кінець боротьби, кінець змагання. Війна і кінець. Не подобається мені такий контекст.

Я для себе зараз випрацьовую життя, в якому я не борюся і не змагаюся, а перебуваю в тривалому моменті і максимально в мирі з усім, що є. В мирі і в конструктиві. Мені це неочікувано дуже сподобалося. 

Долати щось – це хороший настрій, він тримає в тонусі, заряджає якоюсь енергією на боротьбу. На нього, напевно, простіше орієнтуватися і розставити собі якісь маячки: от я долаю це, це і це, борюся з тим, тим, тим, п’ятим, десятим. Так простіше із самоідентифікацією: коли я ще шукала себе, це допомагало. Але це і виснажує також. І виставляє забагато рамок.

Я не думаю, що я вже досягла щось такого суперкрутого, але мені подобається, що я перестала боротися.
Тепер мені хочеться змінити, розвинути, виростити. Чи можна тоді сказати, що я перемогла в такий спосіб бажання щось постійно перемагати?

Я мала дуже нагострене око на те, що потрібно перемогти в собі, світі. Можна рухатися, перемагаючи, а можна рухатися інакше – шукати інші орієнтири, не рубати з плеча всі непідходящі голови.

У якийсь момент до мене прийшло усвідомлення, що якщо ти щось хочеш, то ти не намагаєшся спершу перемогти себе і пів світу, а просто береш і робиш те, що хочеш. У мене спочатку цей зв’язок не працював зовсім, а потім настав отой момент істини: «А що, так можна було?». Не бути кращою версією себе, не бути переможницею, не долати себе і світ щохвилини, а просто бути. Так подобається. Це перемога?.. 

Photos: Віталій Мельник

#winners — проєкт спільно з Jaguar про переможців. Усі історії можна читати тут: https://winners.bit.ua.

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ Истории победителей: Рома Пашковский – фотограф
16

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Теги:
Ми в Телеграмі
підписуйтесь

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: